Краудфандинг, навчання і дофінансування: що показали дві хвилі програми «Моя громада: Разом з Kernel»

«Моя громада: Разом з Kernel» — спільна програма БФ «Разом з Kernel» і ГО «Моє місто». Вона навчає ініціативні групи, волонтерів і громадські організації проєктного менеджменту та краудфандингу. Після цього найуспішніші ідеї отримують дофінансування для реалізації ініціатив. Перша хвиля була пілотною й охопила п’ять громад. У другій вона вийшла за межі цих територій, і кількість заявок зросла з 296 до 411.

Ми поговорили з Лілією Марачканець, директоркою БФ «Разом з Kernel». Вона розповіла, як виникла ідея програми, чому фонд обрав краудфандинг, що найважче дається командам і як програма може розвиватися далі.

Як виникла ідея програми «Моя громада: Разом з Kernel»?

Усе почалося зі знайомства з командою «Моє місто». Ми з Сергієм Лукачком, керівником «Моє місто», обговорювали можливості співпраці. Запит нашого фонду «Разом з Kernel» — допомагати громадам розвиватися: підтримувати активних людей, волонтерські групи, локальні громадські організації.

Сергій розповідав про досвід «Моє місто» та одну з їхніх цілей — підтримку локальних ініціатив і розвиток спроможностей громадських організацій та волонтерських груп через навчання, фандрейзинг і краудфандинг. Наші інтереси й фокус збіглися. Тож ми вирішили провести навчання й запропонувати ініціативним групам та громадським організаціям спробувати втілити свої ідеї для територій присутності Kernel.

Чому ви обрали формат «краудфандинг + дофінансування», а не звичне фінансування ініціатив?

По-перше, краудфандинг — це інструмент валідації проєктів. Ми підтримуємо дуже багато ініціатив у різних напрямках: від охорони здоров’я до культурних і спортивних. Воєнний напрям і підтримка ветеранів зараз наскрізна тема, і в ній теж багато різних ініціатив.

Але ми розуміємо, що спільноти мають бути самозарадними й навчитися використовувати різні інструменти, щоб підтримувати свою діяльність і втілювати ідеї. Краудфандинг — один із таких інструментів. Окрім нього, було навчання проєктного менеджменту та всіх супутніх процесів.

Це дуже корисно, особливо для маленьких сільських громад, бо для них не завжди доступні навчальні інструменти. Є й особливість цієї програми. Раніше ми зазвичай працювали з інституціями: з управлінням освіти, комунальним підприємством, медичним закладом. Там є персонал, навчений бюджетуванню й плануванню, і щороку вони готують проєктні ідеї в певному форматі.

А досвіду роботи з місцевими мешканцями, з активними громадянами, у нас не було. Деякі за цей час показали розвиток і прогрес: навчилися й збудували скелет своєї спільноти, яка їх підтримує. Завдяки їй вони розвиваються, отримують інші гранти, формують партнерства.

Що стосується навичок проєктного менеджменту, від формування ідеї до її презентації: коли ми збирали ідеї й відбирали навчальні групи, деякі учасники не могли сформулювати свою ідею так, щоб усім була зрозуміла її суть, мета, для чого вона потрібна. Протягом навчання вони навчилися і формулювати, і планувати бюджет, і організовувати закупівлі, а це дуже важлива навичка. У фінансовій сфері зазвичай дуже багато питань. Якщо це волонтерська спільнота, вимоги до залучення коштів і планування бюджету простіші. А в нашій програмі підхід такий самий, як до сталої громадської організації. Тож треба розуміти, як укласти договір із постачальником, як зібрати документи для бухгалтерського обліку та як про це відзвітувати.

Дуже класно, що були й навчальні елементи з комунікації. Людям важливо розуміти, як підтримувати стосунки зі своєю спільнотою. Я вважаю, що всі теми були корисними й потрібними.

З першої до другої хвилі програми кількість заявок зросла з 296 до 411. Чим ви це пояснюєте?

Перша хвиля була пілотна, з фокусом на п’яти громадах. У другій хвилі ми вже не були обмежені цими територіями, тож більше громад могли взяти участь. Крім того, перша хвиля показала гарні результати, і про програму дізналося більше людей. Це формує довіру.

У першій хвилі ми, наприклад, робили фізичні презентації в цих п’яти громадах, щоб розповісти, як усе працює. Оскільки це було нове, навіть у великих містах, як Полтава й Кропивницький, де брали активну участь, були певні сумніви й недовіра. У другій хвилі і Полтава, і Кропивницький були максимально включені й подавали багато заявок.

Проєкти мають дуже різну тематику: ветеранські, облаштування просторів, освітні, STEM. Чи є для вас пріоритетні напрямки, які хотілося б підтримувати більше?

Наша команда розуміє, що люди й спільноти на місцях краще знають, яка їм допомога потрібна. Звісно, у нас є пріоритети, я вже казала: ветеранська спільнота, допомога родинам ветеранів, допомога військовим. Втім, у програмі немає фокусу на підтримці військового напрямку. Ми говоримо суто про цивільний і ветеранський напрям.

Ми не задаємо обов’язкової тематики проєктів, бо спільноти на місцях краще знають свої потреби. Крім того, коли вони доходять до етапу краудфандингу й збору коштів, ми бачимо, наскільки спільнота зацікавлена в тій чи іншій ідеї. Це практична валідація гривнею: зрозуміло, чи ідея справді є потребою, чи це бажання обмеженої кількості людей з тих чи інших причин.

Тому ні, ми не будемо обмежувати людей у напрямках. Звісно, зараз є певні нарікання, що під час війни ми підтримуємо культуру, дитячий майданчик чи якусь іншу дуже просту цивільну ініціативу. Але це твердження, на нашу думку, не відповідає ні нашим відчуттям, ні відчуттям наших ветеранів і військових. Коли ми з ними спілкуємося, часто чуємо, що люди захищають країну для того, щоб їхні родини й діти жили в гарних умовах та могли розвиватися. Ми віримо: якщо спільнота підтримує гривнею, значить, ініціатива дійсно потрібна.

А як війна впливає на реалізацію проєктів?

На жаль, є моменти, пов’язані з ризиками й війною. Ми гостро відчули це в другій хвилі під час таких активних атак ворога проти цивільної інфраструктури. У Харківському регіоні один реалізований проєкт повністю зруйновано. У Чорноморську теж дуже складна ситуація. Ми не можемо завершити реалізацію проєкту, бо ворог бомбить школи, лікарні, профтехнічні заклади, цивільну інфраструктуру.

Але ми віримо, що з часом все вийде. Команди дуже хочуть реалізувати свої ідеї, тому ми шукаємо виходи: як підтримати, перенести проєкти або допомогти знайти укриття чи приміщення, де їх можна реалізувати.

Ви казали, що спираєтеся на те, що люди в спільнотах підтримують гривнею і знають, що їм найпотрібніше. Чи збігається це з вашою пріоритетною темою ветеранських проєктів? Чи на місцях є інші запити?

Збігається: ветеранських проєктів і проєктів, пов’язаних з підтримкою спільноти, достатньо багато. У другій хвилі в нас також дуже багато просторів: у бібліотеках, молодіжних центрах та інших місцях.

Це говорить про те, що в людей є потреба створювати місця для згуртування. Таке місце — це локальна територія, але воно може допомагати людям вирішувати багато різних питань, особливо під час криз. Люди знаходять одне одного, обговорюють і знаходять рішення своїх запитів. Тож просторів багато, запит на них точно є, і це збігається з нашим баченням. Тому я думаю, що ми рухаємося в одному напрямку з потребами спільноти.

Чи помічали ви, що команди на місцях починають співпрацювати й робити спільні ініціативи, підсилюючи одна одну?

Якщо це команди, які в нас формувалися на одній території, то вони між собою взаємодіють, співпрацюють, обмінюються досвідом і знаннями. Але насправді це не масові випадки. Пілот був зосереджений на п’яти територіях, і там активність груп була більшою. Зараз учасники географічно розпорошені, і їм складніше взаємодіяти.

Але, наприклад, у Кропивницькому команди учасників показують себе дуже добре. Вони спілкуються, взаємодіють і придумують спільні ініціативи. У нас дуже класний кейс проєкту «Кава Хоробрих», який допоміг зробити майданчик безбар’єрним. І вони розвиваються далі: роблять кемпи для ветеранів, залучають ветеранську спільноту.

Запит на навички в сільських громадах і великих містах може бути різним. Чи є велика різниця між запитами, проєктами й динамікою в менших сільських громадах і у великих містах, як-от Полтава чи Кропивницький?

Тут важливо не мислити стереотипно, бо люди різні. Є дуже просунуті сільські громади. Є активні люди і на сільських територіях, не лише в містах. Але в місті більший доступ до ресурсів і можливостей: інформаційних, фінансових, до нетворкінгу і всього іншого. Це факт.

Самі ідеї проєктів залежать від контексту території. Наприклад, у Полтаві є вокзал, тому там створили місце відпочинку для військових під час релокації та переміщень. В інших містах вокзалу може не бути, тож такого запиту там і не буде. Це логічно: немає інфраструктури, немає цієї проблеми, немає й запиту. Але концептуально, як Полтава створила в бібліотеці простір для молоді, так і Голованівська громада на Кіровоградщині створила простір, і ще багато інших. На Сумщині укомплектовували простір у бомбосховищі. Усе це виходить із потреб людей. Попри особливості територій, вони все одно рухаються в одному напрямку.

Як ви вимірюєте успіх програми для себе?

Довгостроковістю впливу. Після того, як ми виходимо з проєктів, ці спільноти й активні групи мають продовжувати життя проєкту. Для нас це успіх. Вони мають розвиватися. Це вже подвійний імпакт, коли вони будують навколо себе екосистему партнерів і розвиваються далі у своїх програмах.

Наприклад, у Полтаві продовжили активно працювати ветеранський хостел та бібліотека. Є й сільська територія, де хоч і маленька кімната, але вони теж створили простір для молоді, і він продовжує активно працювати й розвиватися. У Старокостянтинові є дуже шикарна культурна ініціатива — Самчиківський розпис. Вони продовжують проводити майстер-класи для військових, ветеранів та мешканців громади, і там багато різних активностей. Ветеранський простір у Старокостянтинові також активно працює. Вони ще й додатково роблять інфраструктурні проєкти для безбар’єрності, бо там, наприклад, вхідна група була не зовсім відповідна. Але вони про це думають, вдосконалюються, люди до них приходять, ветерани приходять, послуги надають, воно працює.

Є ще специфіка: у нас є волонтерські групи, власне громадські організації, а є комунальні підприємства й організації, де теж є активні люди, які взяли на себе відповідальність і запровадили якусь зміну у своєму закладі через проєктну діяльність. Коли мова про інституцію, сталість забезпечується постійною роботою самої інституції. Коли це громадська організація, складніше, бо цю спроможність, ці навички треба розвивати.

Люди, які в ній працюють, мають навчатися, розуміти, як працювати зі спільнотами, партнерами та грантодавцями, де шукати фінансування. Сталість тут забезпечується трохи складніше. Тому я часто говорю про «Каву Хоробрих», бо це приклад роботи з максимальною залученістю команди.

Багато роботи в програмі пов’язано з документами й закупівлями. Це часто про прозорість. Наскільки вона важлива для вас і чому?

Прозорість важлива не лише для нас, а й для всіх, бо це інструмент побудови довіри. Це обов’язковий елемент і базова гігієнічна навичка, яка має бути у всіх. У моєму оточенні немає людей, які б толерантно ставилися до непрозорих рішень. Тому це абсолютно нормально.

У цьому проєкті рівень роботи з документами вимагає навичок. Люди не завжди щось роблять некоректно зі злого умислу. Часто річ у тому, що в них немає досвіду й формату такої роботи. Тому важливо їх навчати, показувати. Команда «Моє місто» та їхня бухгалтерія дуже гарно вчать команди кожній закупівлі та кожному акту. Це правильний підхід, так і має бути. Свою прозорість треба показувати не словами, а фактами й документами.

А командам це складно дається?

Звісно, складно, бо нікому не подобається бюрократія. Ми звикли щось творити, робити, а бюрократичні речі — нецікаві. Вони потребують концентрації уваги, уважності. Іноді на це йде багато часу, бо окрім одного проєкту всі зайняті своїми справами й задачами.

Звісно, це не подобається, але треба випрацьовувати в собі дисципліну й навчатися. Це нормальна практика, коли ти чітко можеш показати задокументовані витрати та їхнє підтвердження.

І це реально допомагає формувати довіру між людьми. Ми розуміємо, що команда, яка серйозно поставилася до завдання, зібрала всі документи, вчасно підготувала їх і відзвітувала, цінує наш внесок і внесок спільноти та готова вкладати свої ресурси й навички в подальший розвиток. Це теж певною мірою про довгостроковість.

Чи може програма стати поштовхом до співпраці між командами, громадськими організаціями, ініціативами та інституціями?

Сама програма передбачає безпосередню взаємодію. Коли ми відбираємо учасників, якщо громадська організація не оформлена, а є спільнотою, волонтерською групою чи групою активістів, то просимо лист-підтвердження від місцевої влади чи установи, що вони готові взяти на баланс, на утримання те чи інше обладнання, інфраструктуру, майданчик. Під час навчання це теж діалог і взаємодія.

Я переконана, що це допомагає громадським організаціям налагодити співпрацю. Ми бачимо це на прикладі учасників першої хвилі, сподіваємося побачити й на прикладі другої. Після реалізованих ініціатив ми вже бачимо, що взаємодія є, і співпраця теж.

А місцева влада йде назустріч? Чи не стикалися ви з супротивом?

Місцева влада, як і будь-яка інституція, працює в межах свого мандату. Коли наші запити й очікування не відповідають мандату, який має місцева влада, у неї є відповідні обмеження. Просто треба комунікувати, взаємодіяти, дивитися на ситуацію очима партнера, шукати точки перетину і виходити з ситуації.

Яке у вас бачення того, як програма могла б розвиватися далі?

У нас була стратегічна зустріч з командою «Моє місто», де ми визначали, як хочемо розвиватися й рухатися далі. Є різні напрацювання й ідеї, зокрема переформатування проєктів. Перспективним ми бачимо розширення кола партнерств, наших спільних взаємодій і залучення інших донорів до співпраці, наприклад, ПРООН чи інших інституційних фондів або донорів.

Бачимо, що було б непогано навчитися працювати з нашою діаспорою, яка може підтримувати локальні ініціативи на рівні громади. Також є запит на лідерство й розвиток ветеранів у місцевому самоврядуванні та втіленні ідей покращення на локальному рівні. Вони теж могли б бути лідерами змін. Для них непогано було б зробити окрему програму — ми теж про це говорили.

Ідей насправді багато, подивимося, як розвиватиметься ситуація. Але я впевнена, що вихід ми знайдемо, рішення знайдемо. Точно не будемо зупинятися. Просто адаптуємося й модернізуємо.