«Краудфандинг — це не тільки про гроші, а взагалі не про гроші. Гроші можна іншим чином знайти», — Анна Бугайова

Краудфандинг це не лише спосіб зібрати кошти, а й інструмент створення спільнот і втілення соціальних змін. Анна Бугайова — авторка п’яти краудфандингових кампаній на платформі «Моє місто», завдяки яким вдалося зібрати 806 289 гривень на розвиток майстерень та підтримку дітей і молоді з ментальною інвалідністю. Її історія — це шлях від першого несміливого збору до створення спільноти, яка об’єднала сотні людей навколо ідеї змін. У цьому інтерв’ю Анна ділиться своїм досвідом: як народжувалися проєкти, чому обрала краудфандинг і що допомагає долати виклики на цьому шляху.

Розкажіть про ваші краудфандингові проєкти — які вони були, з якою метою та що спонукало вас почати цю діяльність?

У нас було п’ять проєктів на платформі «Моє місто». Спочатку збирали на швейну майстерню, потім на керамічну — це майстерні для молоді з ментальною інвалідністю. Також збирали на відновлення роботи всіх майстерень після повномасштабного вторгнення, проєкт «Супер друзі» для залучення регулярної підтримки, і останній — на літній табір для дітей з аутизмом.

Ми почали шукати кошти на реалізацію цих проєктів, бо зрозуміли жахливу реальність: майже всі діти та молодь з ментальною інвалідністю ізольовані. Хоча їхні права на освіту та роботу задекларовані, по факту десятки тисяч людей живуть як під час локдауну — тільки це триває все їхнє життя. Хоча у них така ж потреба в спілкуванні та дружбі як у всіх інших людей, проте вони навічно ізольовані у своїх домівках і закритих закладах без факту злочину.

Ми як мами зрозуміли, що коли наші діти виростуть, їх не чекає нічого крім жахів психоневрологічних інтернатів — взагалі пустка. Моєму сину тоді було 8 років, він пішов в інклюзивний клас. І саме тоді я зрозуміла, що він завжди буде залишатися не таким як всі інші діти, це як інша операційна система, тому нема сенсу тішити себе ілюзіями «дотягнутися до примарної норми». Норма — вона дуже розмита. І бути трішечки поза цією нормою не повинно означати приречення на довічну самотність. Коли я зрозуміла що треба щось робити, то знайшла інших мам, і ми несміливо відкрили перший збір на швейну майстерню — 20 тисяч за 10 днів.

Анна Бугайова з сином.

Швейна майстерня стала ще й клубом ігор для дітей. Це був простір, якого в нас, як в мам дітей з аутизмом, не було. Тут ми відчували, що розуміємо один одного, що наші діти прийняті, що вони не будуть вигнані, як це інколи ще буває. Також ця майстерня стала стартом для розвитку, за перший рік її роботи ми нафандрейзили 300 тисяч, які акумулювали й направили на розвиток проєкту в наступному році

Потім ми виграли наш перший грант від Міжнародного фонду Відродження на керамічну майстерню, в рамках якого вони мали дофінансувати проєкт на 100 000 гривень за умови, що ми зберемо стільки ж краудфандингом. Тоді, у 2020 році збір на 100 тисяч був дуже амбітним — навіть команда «Моє місто» сумнівалася. Але ми зібрали кошти достроково і відкрили великий креативний простір: керамічну, швейну, поліграфічну та художню майстерні. В цьому просторі ми пропонували молоді дорослу по віку діяльність, не ототожнюючи ментальну інвалідність з дитячим станом як це часто ще трапляється, тут ми вивчали з ними творчість Пікасо, Марії Примаченко, а малюнки переносили на вироби, друкували, продавали або використовували для інших краудфандингових кампаній. Наприклад, проєкт відновлення майстерень після повномасштабного вторгнення зібрав 413 381 грн, з яких близько 200 тисяч — продажі нашої продукції з принтами з нашої художньої майстерні.

«Супер друзів» запустили, думаючи, що майстерні стануть самоокупними через декілька років й шукали людей, котрі регулярно будуть підтримувати нас на цьому шляху. Зараз ми вже ясно розуміємо — такий проєкт завжди буде дотаційним , він дотаційний навіть у таких країнах як Німеччина, де ми були по обміну. Не можу сказати що ми гарно попрацювали над цим проєктом та розбудовою спільноти, адже нас було мало і сил та часу на все не вистачало. Ми планували отримати кожного місяця 165 тисяч гривень з регулярних підписок, і хоч за весь час цього краудфандингового проєкту ми зібрали лише 239 956 грн — та все одно я вважаю цей збір успішним. Він давав нам декілька десятків тисяч гривень на місяць, що допомагало утримувати проєкт на плаву і продовжувати його розбудовувати. Також він давав нам відчуття надійного плеча — яке так сильно потрібно в рутині й виснаженні, що є у кожному сходженні.

Єдиний неуспішний збір — на літній табір. Нам не вистачило менеджерського ресурсу і ми це розуміли, але сподіваємося дозібрати взимку і все-таки відвезти наших дітей і молодь кудись відпочити, трішки перезавантажитись.

Чому обрали краудфандинг, а не гранти чи фінансування від бізнесу? І чому саме платформу «Моє місто»?

Тоді, у 2019 році ми були свіжоствореною організацією без грантової історії й операційної діяльності. Ми тільки вчилися писати заявки, а поки вчилися то часто самі фінансували свої проєкти (новорічна вечірка для дітей тощо) або навіть часто самі докидали кошти чи приносили з дому техніку, матеріали для цих проєктів. Ми розуміли, що організація створена вчора, ніяк себе не зарекомендувала, тому робити ставку на гранти означало просто витратити час і сили.

Через контекстну рекламу побачила лекцію вашої менеджерки Єлизавети Конкіної з авторкою успішної краудфандингової кампанії. Познайомилися з Лізою, і вона запропонувала подати наш проєкт на краудфандинг.

Це був дуже корисний і теплий досвід, Ліза дуже професійно з нами працювала — 5-6 разів повертала заявку на допрацювання, показувала, чому потрібно так писати, а не інакше. Вона не сама виправляла, а навчала нас, і ми дуже багато чого навчилися.

Далі обирали «Моє місто», бо це вже була наша френдлі організація з теплими контактами та взаєморозумінням. Адже тепла комунікація також важлива. На проєкт з відновлення майстерень нам не вдавалося знайти гранти. Часто донори не хочуть фінансувати відновлення наявних проєктів, а хочуть створювати щось нове і бути причетними до цього.

Після швейної та керамічної майстерень ми зрозуміли, що краудфандинг — це не тільки про гроші, а взагалі не про гроші. Гроші можна іншим чином знайти, а краудфандинг — це дуже потужний інструмент для того, щоб створити, розбудувати спільноту, нові партнерства, знайти волонтерів.

Після повномасштабного вторгнення ми втратили велику частину своєї спільноти й тому, для проєкту з відновлення майстерень та «Супер друзі» ми свідомо вибрали краудфандинг ще й для того, щоб збільшити кількість людей навколо проєкту.

Які найбільші складності виникали під час краудфандингових кампаній і як ви з ними справлялися?

Знаєте, я не можу сказати, що в нас були складності. Ми горіли своєю справою, тому відчували будь-які складності як виклики.

Вперше зіткнулися з одним з таких викликів під час збору на керамічну майстерню — це було 100 тисяч і тоді, у 2020 році люди ще не фандрейзили так активно. В якийсь момент ми дійшли до плато, збір стояв. Це був перший такий досвід — і він був драйвом та викликом самим собі, добре пам’ятаю, що ми тоді ні на мить не зневірились чи зажурились, навпаки, стало цікаво «а що ми можемо зробити?».

Ми зібралися, придумали презентацію виробів вже існуючої швейної майстерні, знайшли блогерів, спільноту в інстаграмі. Так само в кожному зборі, коли стикалися з викликами, постійно щось придумували. Краудфандинг — це ніколи не нудно.

Треба лише мати час і сили. Бо у випадку з проєктом на літній табір — хоча в нас було купа ідей, як це зробити, але ми не справилися. Не вистачило ресурсу. Тому в нашій ситуації збори можуть бути неуспішними, тільки коли ми взагалі зашиваємось по всіх напрямках і не витягуємо.

Але не можу сказати, що ми впорались — більшість людей, що нас підтримали 1 чи навіть 2 рази ми втратили. Треба було знаходити фінансування на окрему людину-комунікаційника, яка буде робити розсилки, писати дописи, запрошувати донорів на свята в майстерні, вестиме таблиці, щоб проєкт не втратити жодної людини підтримки. Ми не справилися з цим викликом.За браком досвіду ми не розуміли: залучення нового фінансування потребує значно більше ресурсу, ніж закріплення старого партнерства. Нам потрібно було робити все можливе і неможливе, щоб не втрачати жодну людину, яка підтримала нас один раз. Якщо вона підтримувала двічі — то це просто наш partner-in-crime і це людина, з якою ми далі йдемо. Але тоді, ймовірно, не могло бути по-іншому, оскільки наш проєкт дуже швидко виріс, ми працювали як волонтери й щомісяця ледь-ледь стягували знайти кошти на оренду та оплату 1 фахівцю, про оплату роботи комунікаційника чи ще когось навіть мови не було.

Зараз намагаємося робити те, що треба було на початку: розбудовувати партнерства, спільноту амбасадорів, роботу з донаторами.

Як ви переживали успішні та неуспішні збори? Які емоції це викликало?

Я ризикую бути не дуже позитивною, але вважаю, що є кілька причин неуспішності. Перша — завідомо неуспішний збір, як, наприклад, наш останній на літній табір який ми відкривали, розуміючи велику ймовірність невдачі. Ми спокійно до цього віднеслися — важливо не стрибнути вище голови й поламати шию, а рости поступово. Проте навіть коли останній збір нам не вдалося закрити, ті 24 тисячі, які люди задонатили, все одно стали для нас підтримкою — знову відчули, що ми не одні, за нами є багато людей, що розділяють нашу місію та цінності.

Друга причина неуспішності — коли автору «не дуже треба». Якщо сам автор не горить проєктом, це відчувається. Чому я маю відкрити гаманець та задонатити на проєкт, в який сам автор до кінця не вірить?

Можливо я помиляюсь, але як мені здається, дуже часто збори неуспішні, коли автор не вірить в себе чи ідею. Звісно, важливі й професійні речі — класно написаний текст, відповідна картинка, але все-таки найважливіше — це вірити в себе і в ті зміни, що йдуть за тобою.

В нас з цим проблем не було, ми завжди в себе вірили, бо наш проєкт народився з материнської любові й віри у власних дітей. Так, стимулом до руху був страх — що наші діти будуть ізольовані. Найбільший страх — що колись вони потраплять в психоневрологічний інтернат. Це справжнісінькі, без перебільшень, концтабори, спадщина від СРСР: там видають воду по графіку, як покарання виривають зуби, колють психотропними препаратами, щоб люди лежали в кімнатах по 6-10 ліжок без приватності, без будь-якого дозвілля. Цей страх став потужним двигуном — нам нікуди відступати, держава не пропонує нашим дітям нічого гуманного.

Коли наші краудфандингові збори рухалися, ми відчували — ми не одні, за нами люди, яким також не все одно, хоча це можливо і не їх біль. Коли люди підтримували, робили репости, приходили волонтерити — кожна така дія була знаком «в нас все вийде, бо ми не одні». В такі моменти відчуваєш крила за спиною, і здається, що навіть якщо від втоми впадеш, то підхоплять. Коли збори закривали, це завжди відчувалось чи як виграш в лотерею чи як фініш марафону коли прибігаєш першим, щось таке середнє — після збору на Керамічну майстерню, пам’ятаю, ми купили шампанське, пішли в парк Шевченка, де пили з паперових стаканчиків, сміялися таким трохи істеричним сміхом, це було якось так по-студентськи й дуже тепло та драйвово

Останній збір ми сприйняли спокійно — розуміли, що хочемо, але не витягнемо, через велику кількість поточних задач по проєктам. Це було прогнозовано, тому не травмувало.

Який вплив має ваш проєкт? Як ви його відстежуєте та відчуваєте?

Вплив виявився ширшим, ніж очікували. Після нас відкрилося дуже багато батьківських організацій — батьки зрозуміли, що можуть стати причинами тих змін, які хочуть бачити в суспільстві, й повірили в себе. Ми не очікували, що станемо позитивним прикладом самостійного творення майбутнього.

Це нас трішки втішило — по-перше, приємно відчувати, що ми класні, по-друге, чим більше громадських організацій, тим більше навколо людей, які підтримують, тим краще для всіх. Підвищується культура благодійності, громадського активізму.

Прямий вплив — на сім’ї молоді та дітей, які отримують послуги. Це дотичність до багатьох історій, які викликають сльози. Хтось приходив до нас, просидівши 14 років вдома. Хтось 7 років. Хтось відвідував державні заклади, де були факти фізичного чи сексуального насилля. Ми змінюємо світ цих людей і даємо можливість батькам жити своїм життям — відпочити, піти на море, працювати, просто видихнути.

Але це лише початок. Потрібно зробити набагато більше, зробити проєкт стабільнішим, розширити його. Зараз є успішні проєкти підтриманого проживання у Львові, Києві — молодь живе у квартирах з асистентами замість інтернатів. У кожного своя кімната, асистенти змінюються, комусь нагадують застелити ліжко чи почистити зуби, комусь треба більше підтримки. Люди можуть жити гідно, як у цивілізованій країні, якою ми ніби є.

І ми розуміємо, що попереду ще більший шлях і потреба більшого впливу, тобто той вплив, якого за 6 років вдалося досягти — це круто, справді, але він не може втамувати наш голод і викликати відчуття спокою, що ми можемо відпочити на лаврах. Попри дуже багато щасливих історій дітей та молоді, які сталися завдяки нам, завдяки платформі «Моє місто» і завдяки тим сотням небайдужих людей, що повірили в ці зміни — дуже багато людей з інвалідністю ще залишаються без права на гідне життя серед людей. Зараз одному з найстарших наших студентів 65 років і наша майстерня це єдиний простір, куди він може прийти, щоб поспілкуватися з іншими людьми. Пограти в УНО, дженгу, показати фото, як провів літо. Ми радіємо тому впливу який відчувають наші студенти, але зупинятися ще рано.

І наостанок хочу спитати: яку найважливішу пораду дали б тим, хто лише мріє про зміни та планує свій перший збір?

Вірити себе навіть коли більше ніхто не вірить.